символ влади

1. n (pl тж staves)

1) палиця; ціпок; кий

2) жезл, символ влади

3) флагшток; древко

4) стовп, опора, підпора

5) мор. шток

6) муз. нотний стан

7) геод. нівелірна рейка; футшток

8) зал. жезл

9) мед. операційний цистоскоп

10) збірн. штат, штати (службовців тощо)

11) військ. штаб

12) буд. штукатурний розчин з домішкою волокнистих речовин

2. adj

1) штатний

2) штабний; адміністративний

3. v

1) укомплектовувати штати, забезпечувати персоналом

2) військ. укомплектовувати особовим складом

* * *

1) посох, ціпок

2) дрючок

3) (pl тк. staffs) флагшток; древко, держак

4) жезл, символ влади

5) (pl тк. staffs) стовп, опора, підтримка

6) мop. шток

7) мyз. нотний стан

8) гeoд. нівелірна рейка, футшток

9) сходинка ( драбини); поперечина ( стільця)

10) зaл. жезл

11) мeд. операційний цистоскоп

1) штат, штати ( працівників); персонал, особовий склад, співробітники

2) вiйcьк. штаб

1) штатний

2) призначений для співробітників

3) вiйcьк. штабний

1. n

1) край

2) перен. грань, межа

3) межі, коло

4) бордюр (облямівка) з дерну

5) горизонт, край неба

6) стрижень колони

7) узбіччя (дороги)

8) іст. жезл, булава

9) церк. патериця, посох

2. v

1) межувати (з чимсь — on, upon); прилягати (до чогось — on)

2) перен. наближатися (до чогось)

3) переходити (у щось — into, on)

4) схилятися, хилитися

5) заходити, закочуватися (про сонце)

* * *

1) край; the verge of the stream беріг струмка; on the very verge of the roof на самому краї даху; грань, межа; to be on the verge of smth. бути на грані /на порозі/ чого-н.; she was on the verge of tears вона ледь утримувала сльози; he іs on the verge of forty йому незабаром сорок

2) межа, межі, коло; to go beyond the verge of constіtutіonal powers вийти за межі повноважень, наданих конституцією; межі (країни, приміщення); wіthіn the verge of the Tower у стінах Тауера; іст. межі влади ( феодала); територія під чиєюсмь владою або юрисдикцією

3) поет. обрій, край неба

4) бордюр, облямівка

5) архіт. край даху у фронтону; стрижень колони

6) спец. берма, узбіччя ( дороги)

7) іст. жезл; булава; церк. посох ( як символ влади)

1) (on, upon) межувати (з чим-н.), примикати (до чого-н.); at that poіnt the estate verges on the sea в цьому місці маєток межує з морем /примикає до моря/; a path verges on the edge of the precіpіce стежина йде по краю прірви; наближатися (до чого-н.); to verge to a close наближатися до завершення; he іs vergіng towards bankruptcy він стоїть на порозі банкрутства; (іnto, on) переходити (у що-н.); dark red vergіng on purple червоний колір з фіолетовим відтінком; dark gray vergіng on black майже чорний колір; (to) схилятися, ухилятися, хилитися

2) заходити, закочуватися ( про сонце); the now vergіng sun сонце, що сідає

1) край; the verge of the stream беріг струмка; on the very verge of the roof на самому краї даху; грань, межа; to be on the verge of smth. бути на грані /на порозі/ чого-н.; she was on the verge of tears вона ледь утримувала сльози; he іs on the verge of forty йому незабаром сорок

2) межа, межі, коло; to go beyond the verge of constіtutіonal powers вийти за межі повноважень, наданих конституцією; межі (країни, приміщення); wіthіn the verge of the Tower у стінах Тауера; іст. межі влади ( феодала); територія під чиєюсмь владою або юрисдикцією

3) поет. обрій, край неба

4) бордюр, облямівка

5) архіт. край даху у фронтону; стрижень колони

6) спец. берма, узбіччя ( дороги)

7) іст. жезл; булава; церк. посох ( як символ влади)

1) (on, upon) межувати (з чим-н.), примикати (до чого-н.); at that poіnt the estate verges on the sea в цьому місці маєток межує з морем /примикає до моря/; a path verges on the edge of the precіpіce стежина йде по краю прірви; наближатися (до чого-н.); to verge to a close наближатися до завершення; he іs vergіng towards bankruptcy він стоїть на порозі банкрутства; (іnto, on) переходити (у що-н.); dark red vergіng on purple червоний колір з фіолетовим відтінком; dark gray vergіng on black майже чорний колір; (to) схилятися, ухилятися, хилитися

2) заходити, закочуватися ( про сонце); the now vergіng sun сонце, що сідає

n (pl baculi) лат.

посох, жезл, патериця; скіпетр

* * *

n; лат.

1. n

1) м'яч

2) куля

3) куля; снаряд; ядро

4) амер. бейсбол

5) вет. пілюля

6) бот. кулястий плід

7) бал, танцювальний вечір

8) pl груб. дурниці; нісенітниці

2. v

1) збирати (змотувати) в клубок; жмакати

2) стискатися в клубок

3) розм. плутати; заплутувати

4) розм. провалитися на іспитах

* * *

1) куля

2) м'яч

3) куля; снаряд; ядро

4) aмep. бейсбол

5) вeт. пігулка

6) рідко балотувальний шар

7) бoт. кулястий плід; насінна коробочка; клубок ( насіння)

8) заст. держава ( символ влади)

9) pl яйця

10) нісенітниця, дурниця; зухвалість; холоднокровність

11) закруглена або виступаюча частина (чого-небудь; у людському тілі); ball of the eye aнaт. очне яблуко

12)

1) збирати, звивати в клубок; бгати; звиватися в клубок; стискуватися в грудку

2) мати зносини, спати ( з жінкою)

1) бал

2) cл. приємне проведення часу

n; лат.

1) куля

2) м'яч

3) куля; снаряд; ядро

4) aмep. бейсбол

5) вeт. пігулка

6) рідко балотувальний шар

7) бoт. кулястий плід; насінна коробочка; клубок ( насіння)

8) заст. держава ( символ влади)

9) pl яйця

10) нісенітниця, дурниця; зухвалість; холоднокровність

11) закруглена або виступаюча частина (чого-небудь; у людському тілі); ball of the eye aнaт. очне яблуко

12)

1) збирати, звивати в клубок; бгати; звиватися в клубок; стискуватися в грудку

2) мати зносини, спати ( з жінкою)

1) бал

2) cл. приємне проведення часу

1) посох, ціпок

2) дрючок

3) (pl тк. staffs) флагшток; древко, держак

4) жезл, символ влади

5) (pl тк. staffs) стовп, опора, підтримка

6) мop. шток

7) мyз. нотний стан

8) гeoд. нівелірна рейка, футшток

9) сходинка ( драбини); поперечина ( стільця)

10) зaл. жезл

11) мeд. операційний цистоскоп

1) штат, штати ( працівників); персонал, особовий склад, співробітники

2) вiйcьк. штаб

1) штатний

2) призначений для співробітників

3) вiйcьк. штабний

n pl

1) пучок лозин ліктора (у стародавньому Римі)

2) перен. символ (атрибути) влади

* * *

n; pl

Ніцше, Фридрих Вільгельм (1844, Рекен, Пруссія - 1900) - нім. філософ. Закінчив Ляйпцизький ун-т; проф. класичної філології у Базельському ун-ті (1869 - 1879). Погіршення стану здоров'я спричинилося до того, що Н., залишивши посаду проф., переїхав до Італії і Швейцарії, де протягом 10 років жив самітником, займаючись творчою працею. Через різке загострення психічної хвороби у 1889 р. його було допроваджено до психіатричної лікарні, де він і помер. Ранні захоплення романтизмом приводять Н. до музики Вагнера та філософії Шопенгауера. В часи романтичних пошуків генія - як виразника трагічно-художнього творення культури - Н. виходить з Античності як вузла, яким пов'язана й сучасна культура. Геній уявляється йому "центром" входження у буття, здатним створювати естетично виправдані його феномени. В першій праці Н. "Народження трагедії" (1872) феномен античної культури постає у двоїстості аполлонівського та діонісійського начал. Аполлон очолює царину довершених образів: світла, розумності та краси, а Діоніс - несталих: хаосу, шаленства й руйнації Г. рецька культура постає як арена боротьби цих принципів, являючи історичну зміну епох. Кардинальна зміна аполлонівсько-діонісійського взаємовідношення в культурі відбувається завдяки переорієнтації принципу індивідуації з художньої інтуїції на морально-логічний дискурс. Означені філософські інтенції Н. знаходить у Сократа, називаючи його першим декадентом в західній історії С. воє головне завдання Н. вбачає у з'ясуванні причин переваги раціональних чинників життя над інстинктивними, здійснюючи філософський задум "переоцінки цінностей". Для розуму основу єдності світу являє собою Абсолют - як умова існування цінностей. Саме Бог перетворює цінності на вічні інстанції. Ідея "смерті Бога" звільняє людину з полону цієї хибної свідомості ("Весела наука", 1882). Історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим (християнство, мораль, філософська істина) Н. називає нігілізмом, підсумовуючи це ємкою фразою: "Бог помер". Під поняттям "Бог" розуміються всі номінації надчуттєвого: ідеали, норми, принципи, цілі, цінності тощо, за допомогою яких суще набуває сенсу. Воля людини побачити "знецінений" світ дає їй змогу поєднати прагнення власної та світової волі. Якщо історична форма декадансу, за Н., починається з Сократа, то Платон продовжив творення ідеї "істинного світу", за якою стоять "примари" добра, справедливості, краси, що вже не причетні до життя. "Істинний світ" християнства розкривається перед людиною тільки в результаті каяття, яке виражається в аскезі й провині за прояв людських життєвих імпульсів. Шлях трансформації "істинного світу" продовжує філософія Канта, де постулюється поняття "ноуменального світу", підтверджуючи належність морального імперативу. Моральний дискурс породжує нові форми утопізму (соціалізм, анархія), які поширюють ентропію власного безсилля, а за проголошенням ідеалів свободи ховається воля до заперечення життя. Ключовим поняттям рушійної сили в структуруванні цінностей моралі є Ressentiment (франц. злопам'ятство). Воно характеризує атмосферу ворожості, ненависті та почуття безсилля, що виникають внаслідок невідповідності між внутрішніми домаганнями і фактичним становищем людини в суспільстві. Згідно з Н., сучасна людина - це "перехід і загибель", тому образ "надлюдини" розглядається як символ довершеності культури та породження нових людських перспектив. "Надлюдина" - це представник нової аристократії духу, що протистоїть не злій людині, а ницій та кволій. Вона формується в результаті вдосконалення, розвитку й відбору сильної породи. Цей відбір відбувається на підставі здатності до самозречення та самотворення, сприйняття трагедійності буття у коловороті "вічного повернення" й бажання сягнути недозволеного. "Надлюдина" - результат культурно-духовного вдосконалення; біологічний тип, що перевершує сучасну людину з її інтелектуально-моральними якостями, які спричиняють появу песимізму й нігілізму. Мораль сама була зброєю проти самої себе, породивши самонедовіру й песимізм як реакцію на занепад життєвих інстинктів. Утворивши два способи світосприйняття (покірливе скніння в тенетах моралі та агресивне подолання негативних оцінок), песимізм переходить у фазу нігілізму. Нігілізм - це патологічний проміжний стан, який бачить цінність там, де їй не відповідає жодна реальність. За Н., сучасність просякнута неповними формами нігілізму - це декаданс без переосмислення цінностей; подолання цього стану вбачається в інтегральному принципі сущого - "волі до влади", що втілює постійне самоуповноваження природних сил до зростання усіх форм життя. Н. як філософ створив нову парадигму культурно-філософської орієнтації й заклав основи філософії життя.

[br]

Осн. тв.: "Народження трагедії з духу музики" (1872); "Людське, надто людське" (1878); "Весела наука" (1882); "По той бік добра і зла" (1886); "Генеалогія моралі" (1887); "Так казав Заратустра" (1883 - 1891); "Жадання влади: досвід переоцінки всіх цінностей" (1887); "Антихристиянин" (1888).

ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ - зміна станів суспільства в загальних структурах темпоральності (тобто порядку подій перетворення минулого у прийдешнє), що характеризується зрушеннями в долі, способі життя народів, їх діяльності і цінностях у площині збагачення загальнолюдського досвіду. В.і. розкриває єдність певних чинників життєдіяльності її суб'єктів (народів, соціально-політичних спільностей та особистостей) через багатоманітність форм, шляхів і варіантів здійснення людської присутності у світі. Такі чинники В. і. виступають у вигляді універсальних структур економічного розвитку (ринкової самоорганізації, грошового обміну, вироблення додаткової вартості, відношень власності тощо); виробничого процесу (росту продуктивних сил суспільства, організації виробничих відносин, розділу форм праці та її усуспільнення, оречевлення робочої сили тощо); політичної активності (механізмів влади, форм демократії чи деспотії, основ державно-правового будівництва); культурної творчості (загальних архетипів, категорій діяльності, її символічного морфогенезу й інформаційної результативності); пізнавальної діяльності (парадигм та форм наукової картини світу, підстав науково-технічного прогресу, форм становлення базису безумовності в осягненні істини тощо); смисложиттєвого затвердження буття (трансценденції абсолюту, моральних імперативів, істини - добра - краси, кохання, зв'язку поколінь, екологічних принципів олюднення довкілля). Ці універсальні структури виникають не водночас, а розгортаються у часі, детермінуючи певні епохи В. і. На її перших фазах першорядне значення мають географічне середовище та ріст народонаселення; потім (з неолітичною революцією) зростає значення аграрного виробництва, а згодом і чинники ранніх цивілізацій, що пов'язані з державою та міжнародними відносинами. В епоху "вісьового часу" (III - VIII ст. до н. е.) дедалі більшого значення (поряд із попередніми структурами) набувають духовні стимули історичного процесу. З формуванням індустріального суспільства вирішального значення набувають усі форми економічної стимуляції. В XX ст. на хвилі науково-технічної революції та зародження постіндустріального суспільства духовне виробництво починає конкурувати з матеріально-виробничою діяльністю, відбувається інформатизація усієї техносфери людства. Вже з появою перших універсальних структур історичного розвитку виникають потенції та тенденції формоутворення В. і., яка актуально самоздійснюється з виникненням планетарного простору взаємовідносин народів на початку індустріальної доби. Розгортання історичних підстав єдності В. і. дозволяє ставити питання про її стадії, тобто типологічні риси певних епох, які визначають історичний поступ. Ці типологічні стадії Маркс характеризував як суспільно-економічні формації, що пов'язані з різними рівнями розвитку продуктивних сил та відповідних відносин власності. В узагальненому вигляді Маркс поділяє формації на докапіталістичні та власне капіталістичну, яку - шляхом революційного стрибка із "царства необхідності" у "царство свободи" - повинно замінити комуністичне майбутнє усього людства. Для В. і. характерною є також фундаментальна культурна диференціація людства, яка втілюється у т. зв. локальних цивілізаціях, котрі поєднують як діахронні, так і синхронні аспекти історичного процесу. І хоч локальні цивілізації (напр., антична чи буддійська в її індійському та далекосхідному варіантах) мають не стадіальні, а культурні відмінності, цивілізаційний підхід до В. і. не заперечує рівнів розвитку соціальності. Вони позначаються первісним суспільством, що змінюється епохою ранніх цивілізацій із наступним переходом до традиційних суспільств. Після них виникає індустріальне суспільство, яке у XX ст. трансформується у постіндустріальне. Ці суспільні перетворення визначають історичний поступ. Але внаслідок нерівномірності історичного процесу суспільства (у вигляді реліктів, муміфікованих форм соціальності, укладів чи нереалізованих можливостей) продовжують співіснувати з прогресивними тенденціями трансформації соціальних відносин на індустріальній та постіндустріальній основах. Процеси глобалізації, які розкривають планетарний масштаб В. і., виступають також як парадигмація (набуття зразковості західноатлантичної цивілізації) і тому породжують фундаментальні соціальні та національні суперечності. В. і. розгортається через суперечності, конфлікти, революції, війни, навіть катастрофи і має багатовекторне здійснення. Розрізняються, напр., східний та західний шляхи розвитку соціальності. Перший характеризує поєднання влади і власності, а другий - їх розділення в напрямі затвердження приватної ініціативи та економічної свободи. З певною мірою умовності розрізняється також індустріальна Північ та світовий Південь. За таким розрізненням криються колізії В. і. Сучасний світовий процес характеризується прискоренням історичного розвитку, що породжує парадокси "футурошоку", спричиненого неузгодженістю швидких змін з адаптацією людей до майбутнього, що насувається надто швидко. Постає питання про ліміти розвитку згідно з лінійним зростанням виробництва матеріальних благ, котре викликає екологічні потрясіння та потребує посилення "вертикалі" ціннісного, духовного наповнення. Доконечним є також персоналістський аспект, який характеризується розвитком людських сутнісних сил - від первісного родового існування до можливостей індивідуального господарювання (з появою залізних знарядь праці) і далі - до соціокультурного розкриття особистості в її національній ідентифікації та гуманістичної цінності. В. і. формує багатоманітність біографій людей та розширює спектр рольових структур їх діяльності.

1) значок, емблема; кокарда

2) прапор, стяг; вимпел

3) прапороносець

4) прапорщик

5) амер., мор. лейтенант

* * *

1) прапор, вимпел

2) прапороносець

3) значок, емблема, кокарда; символ, знак

4) icт. прапорщик

5) aмep.; мop. лейтенант, енсин

n; pl

Афанасій Александрійський (бл. 295, Александрія - 373) - раньохристиянський богослов. Освіту отримав в Александрії. У 319 р. висвячений дияконом і призначений секретарем архієпископа Александра(312 - 328). Од 328 р. - архієпископ Александрії. Прибічник нікейської ортодоксії. Відстоював незалежність духовної влади від світської М. ав великий вплив на церковні справи С. еред творів А. А. - догматичні й апологетичні, полемічні й екзегетичні, житія і листи. В процесі боротьби з єретиками, передусім аріанами, спираючись на неоплатонічну методологію, розробляє Символ віри та вчення про єдиносутність Бога-Отця і Бога-Сина. Ідеалом релігійного життя вважав аскетизм.

НАСИЛЬСТВО - застосування сили або загроза її застосування. В найширшому смисловому контексті, сила - це вияв свавілля та його здійснення відповідно до намірів певного суб'єкта. З огляду на це, Н. є обмеженням, аж до зведення нанівець, можливостей вільної життєдіяльності індивідів та людських спільнот. Н. включає нав'язування у той чи інший спосіб суб'єктам неадекватних їхній природі умов життєдіяльності; зазнавати Н. означає втрачати свободу В. ідповідно до характеру здійснення і форм вияву розрізняють Н. пряме, або інституційне, фізичне, психологічне, інтелектуальне (нав'язування думки), мовне (ненормативна лексика), символічне (у деяких обрядах чи творах мистецтва). За смисловим навантаженням вирізняють Н.: а) ігрове, б) реактивне, в) функціональне, г) фрустраційне, д) компенсаторне. Центральною щодо Н. є проблема його виправданості. В різних культурах побутують, відповідно, різноманітні уявлення про припустимість Н. (в сім'ї, побуті, в соціальному житті, у ставленні до природи) та міру його належного застосування. Специфічною в цьому плані є роль держави, яка "володіє монополією на легітимне Н." (Вебер); проте деякі дослідники заперечують сутнісний характер зв'язку державної влади з принципом Н. (Арендт). Практика масового Н. в XX ст. переконливо свідчить, що Н. є способом руйнації людини - і як суб'єкта насильницьких дій, і як їхньої жертви.

СУФІЗМ - містична течія в ісламі, що виникла у VIII ст. в Іраку та Сирії, згодом охопила весь мусульманський світ, а також проникла в Іспанію, Сицилію, на Балкани. Суть С. - любов до Бога і містичне возз'єднання людської душі з Всевишнім, яке досягається шляхом дотримання шаріату (загальномусульманського релігійного закону), аскетизму, духовного очищення. Класичне перське джерело з С. (аль-Худжвірі) зазначає: "Той суфій, хто для себе "помер", і живе лише істиною, уникаючи всіх людських дарунків і їхніх пут". Духовний шлях суфія - "таарік" - шлях до Бога, кінцевою метою якого є безпосереднє пізнання істини. Якщо шаріат - перший етап містичного шляху, тарікат - другий, то хакікат (істина) - третій, кінцевий, головне, мета суфіїв. Для вступу на духовний шлях суфію потрібна посвята і наставник (араб. - шейх, мюрид, перс. - пір), який, у свою чергу, на початку свого духовного життя був також висвячений наставником. Зв'язок окремих суфійських шейхів, починаючи від пророка Мухаммеда, позначається як ланцюжок - "сілсіле". Ці ланцюжки утворюються окремими суфійськими братствами (орденами). Вчення і методи різних суфійських братств відрізняються один від одного, але об'єднані кінцевою метою. Тому, коли йдеться про С., мається на увазі не якась конкретна, ідеологічно єдина система поглядів і положень, доктрин і постулатів, а велика кількість течій, шкіл, гілок і відгалужень, поданих цілим спектром концепцій та ідей містичного шляху, котрі об'єднані єдиною метою. Існують розбіжності щодо самого терміна "С.". На думку одних вчених, слово походить від араб, "тасаввуф", що означає "очищення себе" (Керр). А. Кримський вважав, що слово походить від араб, "суф" - вовна, груба вовняна тканина, з якої виготовлявся одяг суфіїв - хирка. Суфійська хирка переходила у спадок від наставника до найгіднішого духовного сина. Така передача хирки, яка часто налічувала до сотень літ і складалася з одних латок, - символ, що виражає передачу духовної влади. С. як філософсько-релігійний світогляд, що був різко опозиційним до ортодоксального ісламу, зазнавав переслідувань, хоча в результаті реформаторської діяльності аль-Газалі (1058 - 1111) отримав певне визнання. Газалі - викладач мусульманського права, автор відомого трактату "Відродження наук про віру", прийшов до висновку про неможливість раціонального пізнання Бога, про принципову невідповідність віри як поняття ірраціонального і філософії як продукту раціоналістичних побудов. Пізнання Бога, за аль-Газалі, можливе лише шляхом екстатичних переживань В. ін висунув вчення про богоподібність людської душі, яка, як і Бог, є позапросторовою. Попри боротьбу офіційного ісламу з С., ідеї С. стрімко поширювались. Це пояснюється близькими народові етичними ідеалами С., такими як чистота рук і серця, соціальна справедливість, рівність усіх людей перед Богом, утвердження добра, совісті і братства. У XI - XII ст. складається школа суфійської літератури - сукупність творів поетичних, філософських, житійних, що виражають і проповідують ідеї С. Розквітає суфійська поезія на фарсі (XII - XV ст.) - Саної, Аттар, Дж. Румі, Джамі. С. стає філософською основою, літературною нормою класичних мусульманських літератур - араб., перськ., турецьк., урду. С. вже не одне століття знаходиться в полі зору дослідників (Риттер, Корбін, А. Кримський, Е. Бертельс, Ніколсон, Тримінгем, Шиммель та ін.). А. Кримський присвятив ряд праць проблемам С. та взаємозв'язку С. і перськ. класичної поезії - "Нарис розвитку суфізму до кінця III ст. Гіджри" (1896), "Мусульманство та його будучність" (1904), "Історія Персії, її літератури та дервіської теософії" (1903 - 1917). С. сьогодні набуває популярності як на Сході, так і на Заході. Суфійська поетична традиція досягла XX ст. - у творчості М. Ікбаля (Пакистан), С. Сепехрі(Іран). Головна настанова С. - аскетизм і духовне очищення - спонукає до виникнення та утворення нових суфійських братств.

УКРАЇНОФІЛЬСТВО - літературний рух і напрям суспільної думки в Україні у XIX ст. Засновниками У. були письменники Котляревський, Гулак-Артемовський, Квітка-Основ'яненко, які обстоювали самобутність укр. мови, літератури, культури та історії. їхні ідейно-духовні спадкоємці - Головацький, Вагилевич, Максимович - усвідомлювали необхідність захисту укр. культури від асиміляційної політики рос., австр., польськ. правлячих верств. Розвиваючи ідейні побудови європейського романтизму про самобутність народної культури і цінність народної творчості, вони наголошували особливі достоїнства укр. культури і народного характеру: красу і поетичність, виняткове багатство фольклору, стародавніх обрядів і традицій, магічно-містичний характер укр. народної культури і укр. вдачі. Костомаров у праці "Дві руські народності" підкреслював особливості укр. характеру - романтизм, поетичність світогляду, глибоку релігійність, ліризм, панестетизм, потяг до краси. Творчість діячів Кирило-Мефодіївського тов-ва у Києві (1845 - 1847) - Костомарова, Шевченка, Куліша (зокрема "Книга буття українського народу") була присвячена осмисленню особливої ролі України в світі взагалі і слов'янському регіоні. Україна і Київ розглядались як центр майбутньої слов'янської федерації. У "Книзі буття" стверджувалося, що Україна, народ якої завжди зберігав особливе стремління до свободи, до християнської правди, була розіп'ята агресивними сусідами, але вона воскресне і стане наріжним каменем слов'янського світу. У програму Кирило-Мефодіївського тов-ва входило: звільнення слов'янських народностей з-під влади іноземних держав; їх організація в самобутню федеративну політичну систему, рівноправність усіх слов'янських народів, відміна кріпацтва і станових привілеїв, релігійна свобода і віротерпимість, свобода думки, слова і друку, викладання всіх слов'янських мов і літератур у навчальних закладах всіх слов'янських народів. Наступне покоління українофілів - Драгоманов, Потебня, Антонович - прагнуло до більш глибокого вивчення історичного і сучасного буття укр. народу,соціалістичних ідей (Драгоманов). Покоління Франка і Лесі Українки закликало відмовитися від імені українофілів і називатися просто українцями, що символізувало більш послідовне і глибоке зближення інтелігенції з народом.